У жовтні 2000 року відбувся візит делегації ректорів українських ВНЗ до Сполучених Штатів Америки. До складу делегації входили: ректор Миколаївського педагогічного держуніверситету, директор Миколаївської філії Києво-Могилянської академії і ректор ОНУ, академік В. А. Сминтина. Програмою візиту займався офіс міжнародних відвідувачів, бюро у справах освіти та культури Держдепартаменту США. Реалізовував програму міжнародний центр «Меридіан», який має від Держдепартаменту відповідний грант на впровадження таких проектів. Фінансування відбувалося у межах програми «Університетське управління». Саме знайомство з управлінням університетами та вищою освітою Сполучених Штатів взагалі було запропоновано українській делегації.
Пропонуємо до уваги читачів «ОУ» бесіду нашого кореспондента з ректором ОНУ ім. І. І. Мечникова Валентином Андрійовичем Сминтиною.
— Валентине Андрійовичу, чи мали Ви можливість у межах програми візиту ознайомитись з різними рівнями управління ВНЗ Сполучених Штатів?
— Так, програма була досить багатошарова. Вона, умовно кажучи, була розбита на декілька поверхів. Перший, найвищий поверх – управління вищою освітою на федеральному, тобто на державному рівні. Далі – управління самим університетом, а потім його структурними підрозділами. Також нас познайомили з методами організації атестації й акредитації американських університетів та діяльністю різних громадських організацій, на зрвзок асоціації коледжів, університетів тощо, з їх роллю і завданнями в розвитку системи освіти Сполучених Штатів.
— Чи був Ваш візит обмежений територією одного штату?
— Слід назвати три основні точки нашого перебування. Перша – це столиця США Вашингтон, де зосереджені штаб-квартири центральних органів управління, саме Держдепартамент вищої освіти, центральні офіси вищеназваних асоціацій.
У Вашингтоні відбувалося знайомство з організацією управління вищою школою на федеральному рівні. Далі нам була надана можливість познайомитись на півночі і півдні Сполучених Штатів з декількома університетами. У штаті Мінессота нам продемонстрували, як здійснюється загальне управління університетом Мінеаполіса, який є, скажімо так, майже державним університетом. Треба пояснити, що повністю державних або по-справжньому приватних у нашому розумінні університетів у США немає. Є більш державні та більш приватні. Далі я поясню, як це розуміти. Там ми також познайомилися з роботою більш приватного університету Святого Томаса.
У штаті Північна Кароліна нас зацікавила асоціація університетів «Північна Кароліна», куди входять, як складові частини, майже 20 університетів. Серед них університети Чаппл-Хіл і Дюрам… У Північний Кароліні ми вивчали діяльність структурних елементів університетів, зокрема, різних його центрів та організацію міжнародного співробітництва.
— Оскільки «Асоціація університетів» – словосполучення для нас досить малознайоме, то цікаво дізнатися, що вона собою становить?
— Асоціація – це об’єднання університетів, які є незалежними юридичними особами зі своїм бюджетом, штатом. Фінансуються вони також незалежно і пов’язані між собою єдиною владною структурою, яка, окрім іншого, ще займається і призначенням керівників університетів. Асоціацію університетів очолює президент. Він оголошує про призначення канцлерів для кожного з університетів. До речі, ми були присутні на церемонії інаугурації одного з канцлерів саме в університетіті Чаппл-Хіл. Сам президент Асоціації призначається так званою Довірчою радою, яка не є державним органом. Фахівці, які є засновниками цієї структури, обговорюють і розглядають кандидатуру та приймають рішення про призначення президента університету. Перш ніж Довірча рада прийме рішення і почне розглядати кандидатури, цим питанням займається так звана дослідницька, чи пошукова рада, яка оголошує конкурс на посаду, розглядає пропозиції кандидатів, організовує прослухування програм. А потім вже дві обрані кандидатури передаються на розгляд Довірчої ради. Приблизно за такою ж схемою відбувається процедура призначення канцлера університету в Асоціації.
Президент Асоціації, як і канцлер, призначається до кінця життя, але термін перебування визначається якістю роботи. Наскільки процедура призначення складна, настільки проста процедура звільнення з посади. Та ж сама Довірча рада, в тому випадку, коли президент чи канцлер не справляються зі своїми обов’язками, може їх звільнити за півгодини.
— Від яких показників залежить успіх очолюваного президентом навчального закладу – економічних, наукових, чи задоволеності студентів та їх батьків якістю освіти?
— Усі перелічені вами категорії є складниками що визначають не лише діяльність президента чи канцлера, але взагалі ВНЗ. Перелік цінностей, якими керується вища школа в США, практично не відрізняється від тих, на які спирається наша система вищої освіти.
— Які пріоритети у системи вищої освіти США? Чим різняться вітчизняна і американська системи, чи є у них щось спільне? Можливо, є дещо, що можна було б запровадити у нас?
— Головним чинником, який лежить в основі вищої освіти як Сполучених Штатів, так і університетів усього світу, є, безумовно, якість фахівців, які випускаються. Адже це головний фактор, мета кожного університету – підготувати фахівців найвищого ґатунку. Для оцінки якості ВНЗ і оцінки якості фахівців, як у нас, так і в США, існують акредитаційні комісії. Методика їх роботи і напрями діяльності дуже схожі. Акредитаційна комісія в США діє за двома напрямами: інституційна акредитація і програмна акредитація. Інституційна акредитація надається університету в цілому, за всіма програмами. У нас це теж робиться, і документ, який ми отримуємо, називається сертифікат акредитації.
Крім того, в США проводиться акредитація кожної програми за напрямом підготовки, наприклад, підготовка лікарів, хіміків, педагогів тощо. Програма навчання за конкретною спеціальністю в Україні теж проходить акредитацію, і цей процес називається ліцензування. Ми отримуємо на кожну спеціальність ліцензію. Як правило, всі коледжі та університети в США мають обидва типи акредитації. Те ж саме характерно і для наших університетів.
— Чи не могли б Ви більш детально розповісти, що представляє собою процес акредитації ВНЗ у США ?
— Університет оголошує про початок роботи, і відразу ж може бути запрошена акредитаційна комісія. Вона перевіряє наявність навчальних планів, програм, технічного забезпечення, фінансовий стан, кадрове забезпечення та ін. Після цього видається попередня акредитація – дозвіл на початок діяльності. А вже через два роки після початку діяльності ВНЗ проходить початкову акредитацію. Вона починається з того, що ВНЗ пише спочатку довідку самоаналізу, а потім група фахівців з акредитаційної комісії приїжджає на декілька днів до ВНЗ і знайомиться з його роботою безпосередньо на місці. Після цього комісія готує невеличку довідку, яка передається в університет для вивчення, щоб уникнути помилок. Довідку, яка стає документом після затвердження акредитаційною комісією, передають до Держдепартаменту освіти США. Ця робота займає від року до півтора (наш університет останній раз проходив атестацію приблизно півтора року тому; як бачимо, є різниця в деталях, але схема дії приблизно однакова). Акредитація діє приблизно протягом 5-10 років, але акредитаційна комісія за цей час постійно, кожного року, спостерігає за діяльністю університету: оцінює його роботу та повідомляє про ці оцінки в університет. Йде безперервний моніторинг діяльності. А коли відбувається випуск спеціалістів, то комісія збирається в університеті і проводить перевірку якості знань випускників. Якщо університет не забезпечує необхідну якість підготовки, то його можуть позбавити акредитації. Однак, у більшості випадків, дають приблизно два роки для того, щоб ВНЗ міг виправити ситуацію. Така демократична система дає позитивні результати.
— Як відомо, у нас акредитаційна комісія – це державний орган, який знаходиться під прямим керуванням міністерства; яка вона у Сполучених Штатах?
– В США – це громадський орган, який працює на громадських засадах. Акредитаційна комісія створюється асоціаціями фахівців за напрямами: комісія з терапії – всеамериканською асоціацією, наприклад, терапевтів; асоціація юристів США створює акредитаційну комісію юристів; асоціація механіків створює акредитаційну комісію механіків тощо. До акредитаційних комісій входять учені, педагоги і практики, які працюють в установах ненаукового типу. Діяльність акредитаційної комісії фінансується асоціацією, що її створила, за рахунок внесків членів асоціації.
Асоціація також висуває вимоги до фахівців, які за профілем діяльності асоціації повинні відповідати умовам роботи на місцях. Вимоги до фахівця не ефемерні й формуються вони не теоретично, в тиші кабінету, а їх формулюють конкретні люди, які мають практичний досвід такої роботи, досягли певних успіхів у цій галузі діяльності.
Акредитаційних комісій за однією спеціальністю може бути декілька. Якщо університет не погоджується з рішенням певної акредитаційної комісії, то в нього є альтернатива. Він може звернутися до іншої акредитаційної комісії і повторити процес акредитації. Таким чином, зменшується ризик монополізації чи надання переваги комусь в чомусь. Такого роду система в США була започаткована приблизно сто років тому назад.
— І з того часу акредитаційна комісія формується однаково?
— Акредитаційна комісія, створена асоціацією фахівців, свої документи передає до Департаменту вищої освіти. Головне завдання Департаменту вищої освіти полягає в контролі за якістю навчання, якістю діяльності акредитаційних комісій та контролі за витратами фінансів, розподілі грантів серед ВНЗ. Наприклад, за 1999 рік таких грантів було надано на 50 млрд доларів, на 2001 рік планується досягти ще більших показників. Вкладаючи гроші в освіту, Департамент, зазвичай, ставить завдання перед університетами, щоб ці гроші правильно витрачалися – в інтересах держави, освіти.
Департамент вищої освіти передає справу акредитаційної комісії до національної ради освіти. А нацрада освіти проводить детальний розгляд пропозиції акредитаційної комісії.
— Національна рада з освіти – це законодавчий орган?
– Ні, це орган, що контролює і затверджуює. Зараз ви побачите, наскільки могутня сила однієї особи в цій системі і наскільки велика особиста відповідальність. Національна рада освіти детально вивчає всю документацію і, якщо необхідно, запрошує для пояснення членів акредитаційної комісії, асоціації. Свій висновок національна рада передає секретареві, який керує її діяльністю. Секретар особисто приймає остаточне рішення: навіть якщо було подання з позитивним рішенням, то секретар може особисто його відхилити, адже саме він несе особисту відповідальність за прийняте рішення. Як бачите, схема роботи практично відтворює нашу, а відрізняється, насамперед, наявністю альтернативної акредитаційної комісії – завжди є можливість не тільки вибрати, а й порівняти діяльність декількох комісій.
— Валентине Андрійовичу, деталізуйте, будь ласка, як же тоді здійснюється управління освітою на державному рівні?
– Що стосується управління освітою, то на федеральному рівні ми фактично все розглянули. Глибше державне керування не поширюється. Детальне управління освітою передано на рівень штатів: у кожного штату є свій аналог міносвіти, який керує діяльністю закладів освіти. Держдепартамент освіти взагалі не втручається в діяльність середніх шкіл, вони знаходяться повністю під керівництвом відповідної структури уряду штату. Дозвіл на початок роботи закладу дає уряд штату. Однак існують певні особливості. Наприклад, якщо ви поїхали в інший штат з дипломом університету, який не пройшов через акредитацію всеамериканської комісії, то роботодавець визначає, визнати вас фахівцем з вищою освітою чи не визнати; дати вам відповідну зарплатню повною мірою чи, навпаки, дати її як людині, що не має вищої освіти. Ще один аспект, важливий з точки зору акредитації, – отримати федеральний грант із держбюджету на розвиток може лише акредитований університет. Акредитація – це загальнодержавне визнання якості навчального закладу.
— Якщо ми вже торкнулися теми федеральних грантів, то хотілося б дізнатися, чи лише за їх рахунок проводиться фінансування університетів?
— Якщо говорити про більш державні університети, то вони фінансуються в основному за рахунок державних грантів. Але, крім того, існують ще гранти від штатів для підтримки державних університетів. Цим університетам передаються приміщення, будівлі, що відносяться чи до федерального майна, чи до майна штату.
Ще одне фінансове джерело – це плата студентів за навчання в університетах США. Ці кошти — одна з важливих статей фінансування вищого навчального закладу.
— А чи є в університетах США студенти, які займаються безкоштовно ?
– У нашому розумінні немає, завжди за студента хтось платить (ми ж заплющуємо очі на те, що навчання нашого бюджетного студента оплачується за рахунок податків усього населення, тобто він теж не безкоштовний). Переважно студентам державних вищих навчальних закладів США надається грант на навчання. Студент не платить за навчання, але вирішує сам проблеми з житлом, харчуванням. Грант може бути і достатньо великий, щоб забезпечити повністю його життя, але найчастіше це кредит на саме навчання. Студенти досить охоче беруть ці кредити, тому що людина, яка отримала вищу освіту і має університетський диплом, може за 3-5 років повернути повністю весь кредит, наданий чи федеральною структурою, чи штатом. Досить часто гранти отримують і студенти приватних університетів. Там плата за навчання набагато більша, ніж в державному університеті. Вона може складати десятки, навіть декілька десятків тисяч доларів на рік. Крім того, діяльність приватного університету фінансується і за рахунок так званих членів наглядової ради та засновників університету. Як правило, це дуже значні кошти, з них можуть виділятись гранти на навчання студентів приватних ВНЗ.
Ще одна дуже цікава сторона фінансування – це підтримка з боку так званої асоціації випускників. Університети реєструють своїх випускників кожного року, дуже уважно за ними стежать, не ліняться турбувати їх, запитувати, відслідковувати по пресі їх переміщення, запрошують на участь у зустрічах випускників, нарадах, засіданнях. Вдячні випускники матеріально дуже серйозно допомагають університету. Ми детально ознайомилися з цією діяльністю в університеті Сент-Томас. Там серед випускників є один, який жертвує університету 5 мільйонів доларів на рік, декілька таких, що дарують по мільйону на рік. Значна кількість випускників роблять свій внесок, можливо, не кожний рік, у розмірі від тисячі до декількох тисяч доларів; звичайно, є і такі, що можуть виділити лише декілька сотень доларів. Ці пожертвування можуть бути і різнопланові, і абсолютно цільові. Наприклад, якийсь Джон Сміт виділяє 5 мільйонів доларів і каже: «Я виділяю ці кошти на будівництво нового навчального корпусу, який буде носити моє ім’я». Так воно і є. Ми бачили кілька навчальних корпусів з пам’ятними дошками і запитували, на чию честь вони встановлені.
Нам пояснили, що на честь спонсора, на кошти якого побудований цей корпус. Таким же чином можуть обладнуватись лабораторії.
Людей, які допомагають університетам, пам’ятають, їм вдячні, їх вчинки мають серйозний позитивний резонанс у громадськості. Є такі спонсори, які не бажають, щоб про їх благодійну діяльність хтось знав. Тоді вони дають кошти на якісь конкретні справи, але просять, щоб їх ім’я при цьому не називалось. Зустрічаються і люди, які ставляться до слави індиферентно. Вони просто дають кошти на благо університету, з умовою, щоб їх повідомили, яким чином будуть витрачені ці кошти. До речі, кошти витрачаються не лише на матеріально-технічну базу, а й на гранти для студентів, які не мають фінансових можливостей для того, щоб навчатися в цьому університеті.
— Тобто, грант на навчання теж може бути іменним?
— І іменним, і неіменним, як бажає спонсор. І ще одна сторона діяльності: кошти від випускників кладуться в банк під відсотки і, таким чином, більшість університетів є найзаможнішими власниками банківських рахунків, адже на них зосереджені великі кошти. Університети використовують лише річні відсотки від цих вкладів. Величина таких відсотків може складати багато десятків мільйонів доларів.
— Чи є науково-дослідницька діяльність одним із джерел прибутку університетів?
— Ведеться велика наукова діяльність ВНЗ. Наприклад, в інституті промислових технологій університету в Мінеаполісі, як нам розповідав директор цього інституту, професор Кумар, кожний професор практично має обсяг фінансування контракту з індустріальними промисловими організаціями та іншими науковими організаціями на суму приблизно 250-500 тисяч доларів на рік. У галузі фундаментальних наук роботи теж фінансуються за контрактами. Існують організації, які зацікавлені в їх розвитку і активно підтримують такі роботи. Фактично університет з власного бюджету не фінансує науково-дослідну діяльність. Вона фінансується за рахунок зовнішніх контрактів. Таким чином професура приносить в університет дуже великі кошти, 30-50 відсотків від них ідуть університету на утримання приміщень, персоналу, комунікацій, оплату комунальних послуг, а решта залишається безпосередньо у розпорядженні професора.
— Контракти укладаються на ім’я професора чи університету?
— Це працює разом – і авторитет професора, і університету, одне без іншого призводить до зменшення вартості контракту. Але є одна особливість: якщо професор отримує зарплатню за свою головну діяльність, то з науково-дослідного контракту він зарплатню отримувати вже не може. Тобто контрактові гроші можна лише використовувати на обладнання, на оплату праці співробітників, які не є викладачами університету, а займаються лише науковими дослідженнями. Цікаво, що викладацькому складу взагалі в американському університеті оплачується робота за 10 місяців. Як розповідає професор Кумар, два літні місяці не оплачуються. Професор повинен відпочивати. Більшість з викладачів на цей час мають якусь іншу роботу: або виїжджають на лекції до інших університетів, або мають в тому самому науковому контракті якісь інші можливості. Коли людина є повним професором, йому платять протягом 10 місяців таку зарплатню, що її вистачає і на те, щоб прожити два місяці відпустки в добрих матеріальних умовах.
— Валентине Андрійовичу, чи знають ОНУв Штатах?
– Скрізь, де ми були, знають: і в Вашингтоні, і в Мінеаполісі, і в Північній Кароліні, і в Нью-Йорку. У Вашингтоні я зустрічався з випускницею фізичного факультету, яка зараз працює в Американській Раді. Вона трохи раніше від мене закінчила університет. У Вашингтоні, в Палаці Конгресу, зустрівся з випускником нашого університету цього року. Він, до речі, отримав червоний диплом. У Кароліні я мав зустріч з випускником нашого фізичного факультету, який закінчив відділення менеджменту наукоємних виробництв, а потім – магістратуру Києво-Могилянської академії. Зараз він навчається в магістратурі університету Чапл-Хілл. В університеті Чапл-Хілл ми брали участь у засіданні «круглого столу» з керівниками відділу міжнародних стосунків. Нас попросили представити свої навчальні заклади. Почали з нашого університету. Я намагався детально розповісти про наш університет. Та вже десь на 3-й хвилині почув, що, власне кажучи, ОНУ можна було б і не представляти, бо всі його дуже добре знають, і взагалі, Одеський університет в США широко відомий. Думаю, в цьому полягає оцінка діяльності нашого Одеського університету у напрямку створення високої якості викладання і досягнення необхідної якості знань наших випускників.
Одесский университет, 2000, № 9, 10
Візит до Амеріки (2 частина)
У 9-10 номерах «ОУ» за 2000 рік публіковались матеріали під назвою «Візит до Америки» – про перебування делегації ректорів українських ВНЗ у Сполучених Штатах Америки. Знайомство з управлінням університетами та вищою освітою Сполучених Штатів і було метою візита української делегації, до складу якої увійшов ректор ОНУ, академік В. А. Сминтина.
Запропонована в цьому номері читачам «ОУ» бесіда нашого кореспондента з ректором Валентином Андрійовичем Сминтиною завершує цикл матеріалів «Візит до Америки».
— Під час нашої першої розмови, розглянувши питання, пов’язані з економічним та юридичним статусом університетів США, ми торкнулися в бесіді такого незвичного для нас формування як Асоціація університетів. Хотілося б більше дізнатися про структури подібних асоціацій університетів та принципи їх роботи.
У Сполучених Штатах існує велика кількість асоціацій. Ми під час візиту познайомилися з трьома такими асоціаціями, штаб-квартири яких знаходяться у Вашингтоні. Перше знайомство відбулося із представниками Ради коледжів. Ця Рада об’єднує чотири тисячі шкіл та коледжів. Кожен коледж платить свої членські внески і делегує до Ради одного чи двох своїх представників. Тобто Рада складається із делегатів від кожного коледжу – адміністратора і фінансиста. Рада вважає своїм завданням створення більш сприятливих умов для переходу школярів від школи до коледжу. Вона також має можливість надавати фінансову допомогу майбутнім студентам під час складання тестів та екзаменів при вступі до університетів. (Із цього можна зробити висновок, що процес зарахування до вищого навчального закладу в Сполучених Штатах – процедура не безкоштовна, випускники шкіл витрачають на це досить значну кількість грошей). До того ж, Рада коледжів займається розробкою і впровадженням програм для талановитих школярів. Ці програми відіграють роль тренінгу для вступу до коледжів
Але основне завдання Ради, як сказав її представник, це захист членів Ради перед урядом Сполучених Штатів. Наприклад, у 2000 році Рада займалася питанням збільшення федеральних бюджетних видатків в галузі освіти на наступний фінансовий рік на 6 мільйонів доларів.
Крім того, Рада коледжів, а особливо відділення, яке знаходиться у Вашингтоні, інформує членів Ради про стан розглядання того чи іншого освітянського питання в конгресі чи сенаті Сполучених Штатів або в уряді. Напередодні розгляду питання збурюється активна діяльність членів Ради по відношенню до сенаторів чи конгресменів, вибраних від їхнього штату. Так відбувається процес лобіювання інтересів освітян. Якщо є якісь питання, які важко вирішуються у сенаті чи конгресі, то освітяни завжди мають можливість завчасно про це дізнатися і попрацювати із своїми обранцями.
— Валентине Андрійовичу, скажіть, чи є таке освітянське лобі в нашому парламенті?
— У нашому парламенті є комісія з питань науки та освіти, і очолює цю постійну комісію Верховної Ради академік Юхновський. Крім того, є така спеціальна комісія, котра опікується питаннями соціального захисту. Таким чином, у Верховній Раді є декілька комісій, але йдеться не про постійно діючі комісії, а про те, як впливати на депутата, який вибирався, наприклад, від нашого міста і як через нього добиватися рішень на користь освітян. Я не впевнений, що зміг би згадати приклад, котрий можна було б навести як позитивний.
— З представниками яких іще американських асоціацій вам доводилось зустрічатися?
— Ми також зустрічалися з керівниками Асоціації коледжів та університетів. Ця Асоціація у порівнянні із Радою коледжів набагато молодша: їй 85 років, а Раді коледжів уже більше ста. Асоціація коледжів та університетів об’єднує в собі як дворічні, так і чотирирічні коледжі. Дворічні коледжі готують щось на зразок техніків, допоміжного персоналу, наприклад, зубних техніків – асистентів при лікареві. (У нас свого часу таких спеціалістів готували технікуми.) Дворічні коледжі готують студентів для переходу на навчання за бакалаврськими програмами чотирирічних коледжів. Основна освіта Сполучених Штатів – це освіта за програмою бакалавра. А все інше навчання залежить від можливостей, здібностей та уподобань студента. Буде він отримувати магістерський диплом чи ні, це вже він вирішує разом зі своїми викладачами, залежно від своїх успіхів.
У кожному університеті Сполучених Штатів існує така посада, яка називається регістр. Це дуже специфічна і надзвичайно важлива посада. Фактично, це адміністратор, який організовує навчальний процес всього університету. Він підпорядкований віце-президенту, тобто проректору університету. Це, можна сказати, третя лінія управління. Перша – ректор, друга – проректор, третя – регістр та його служби.
До асоціації регістрів входить приблизно сім тисяч університетів.
— Оскільки в наших університетах немає такої посади, то було б цікаво дізнатися, що саме належить до обов ‘язків регістра ?
— У його підпорядкуванні знаходиться асистент з моніторингу стану освітянських справ у вищому навчальному закладі. Йому також підпорядковані працівники, які займаються інформаційними технологіями. Вся інформація про освітянську діяльність, про студентів, викладачів зосереджується в офісі інформаційних технологій. До кола обов’язків регістра належить офіс з рекрутування абітурієнтів. Ми знаємо з нашої практики, що це один із основних видів діяльності університету і досить великий обсяг роботи. (Це щось на зразок нашої приймальної комісії, яка має ніби-то громадський характер, але зараз це постійно діючий структурний елемент нашого університету). У підпорядкуванні регістра є офіс, який визначає програми, навчальні плани, розклади занять студентів та викладачів. І що особливо мені сподобалось – в американських університетах є щось на зразок нашого центру культури та відпочинку. У них це називається офіс подій, який займається культурно-масовими заходами: святами, різними урочистостями, презентаціями і таке інше.
— Валентине Андрійовичу, як проходить процес вступу до американських університетів?
– Студент повинен подати заяву спеціальної форми на вступ до університету. Далі він проходить тести на придатність до програми навчання з відповідної спеціальності. Безумовно, офіс по набору намагається залучити якомога більше талановитих студентів, тому що якість випускників – це обличчя й авторитет кожного університету.
При вступі до університету зараховуються тести, що студент складав в школі. Крім того, разом із заявою про вступ студент подає заяву на фінансову допомогу, у якій він повинен вказати відомості про доходи сім’ї. До речі, незважаючи на ніби-то повний демократизм вступних випробовувань – треба лише пройти тести, і ти зарахований, – в кожному університеті є обмеження. Як і в нас, вони пов’язані з наявністю необхідних приміщень і кадрів. Студент, який пройшов випробовування і вже зарахований до вищого навчального закладу, отримує про це з університету письмове повідомлення, де також пишеться, що йому надана в таких-то розмірах фінансова допомога.
— Тобто для отримання фінансової допомоги на навчання майбутньому студенту достатньо написати заяву?
– Нічого так просто не відбувається. Для того, щоб отримати федеральну підтримку на навчання, претендент повинен надати податкову декларацію. І тоді стає зрозуміло, хто має право на допомогу, а хто може і сам заплатити за навчання. У Сполучених Штатах існує державна програма підтримки навчання бідних громадян. Освіта Сполучених Штатів є досить дорогим задоволенням, але приблизно 75% витрат на освіту покриваються федеральним урядом Сполучених Штатів. Слід відзначити, що іноземні студенти у Сполучених Штатах державного фінансування не отримують. Проте вони можуть брати участь у конкурсах на отримання різного типу грантів. Гранти ці не повертаються і не оподатковуються. Крім того, студенти, які навчаються в приватних вищих навчальних закладах, теж можуть отримати федеральний грант на навчання. До речі, у нас була зустріч в центрі «Меридіан» з почесним директором Вашингтон-коледжу. Так, за його словами, витрати державного вищого навчального закладу із федерального бюджету на одного студента покриваються приблизно на 36-40%, а витрати на одного студента в приватному вищому навчальному закладі, наприклад у Вашингтон-коледжі, покриваються федеральним бюджетом тільки на 16%
— Чи означає відмова у фінансовій підтримці те, що молода людина не зможе навчатися в коледжі чи університеті?
— Звичайно, ні. Студент може оплатити своє навчання, працюючи на кампусі. Тобто університет може зарахувати у вартість навчання роботу студента на кампусі в якості того чи іншого робітника. Очевидно, навіть некваліфікована праця повинна оплачуватися досить високо, тому що вартість навчання може сягати 30000 доларів на рік. Далі можуть бути позики або кредити, і це найбільш розповсюджена форма фінансування вищої освіти. Крім того, існує фінансова допомога здібним і талановитим студентам. Вони навіть можуть бути повністю звільнені від оплати за навчання. Фактично в розмові з представником американської асоціації регістрів ми знайшли підтвердження тому, що існує три типи фінансової допомоги: це грант або стипендія; позика, яка надається з гарантіями уряду; і третя – праця на кампусі.
— Абітурієнт склав вступні тести, оплатив своє навчання, а далі, як і в наших університетах – лекцї та іспити?
– Майже так. Студенти з’являються в університеті і починають орієнтуватися в тому, що вони будуть вивчати. Вони вибирають дисципліни, які будуть вивчати і складати з них іспити в певному академічному семестрі. Цей процес також керується регістром, він же, тобто його служба, розподіляє аудиторії в університеті. Викладачі також повідомляють до служби регістра оцінки студентів, на кожного студента ведеться його особова справа, куди занесені всі оцінки, отримані під час навчання. Якщо студент з одного університету переводиться в інший, то офіс регістра пересилає його оцінки в той університет, куди перевівся студент. До речі, там теж є студенти, які встигають і не встигають у навчанні. Студент, який не справився з більшою частиною програми, виключається з університету. Як то кажуть, ця процедура має місце в усьому світі, і тут ніяких особливостей немає. Фіксація успішності проводиться на базі поняття – «кредитна година». Якщо у нас студент дві третини навчального часу оволодіває знаннями в стінах аудиторії, а третина часу відводиться на самостійну роботу, то в університетах Сполучених Штатів – навпаки.
Академічний рік в США триває з вересня по травень – 36 тижнів. І на академічний рік припадає шість тижнів свят, що загалом непогано. Червень, липень, серпень – це час, коли переважно викладання предметів може здійснюватися в університеті, але нерегулярно.
— При подібному до нашого графіку навчання в університетах США наскільки відрізняються від наших зарплати американських викладачів?
— Існують середні цифри, які є загально відомими. Наприклад, в інституті технологій в Мінеаполісі, асистент професора може отримати 55 тисяч доларів за дев’ять місяців. Викладач, посада якого відповідає нашому доцентові, отримує 75 тисяч доларів. Повний професор – 90 тисяч доларів. Якщо нас правильно інформували, то ректор отримує 350 тисяч доларів.
Співвідношення між викладачами та студентами в американських університетах складає в середньому таке: на одного викладача десять студентів. Показник в нашому університеті – один викладач на 10,3 студента, тобто тут ми потрапляємо в один діапазон. Викладач в середньому викладає два курси на рік, тобто у нього шість академічних годин на тиждень в аудиторіях. Але крім цього, до обов’язків викладача належить підготовка до лекцій, консультації і таке інше, так що повне навантаження на тиждень – 12 годин. Час, що залишається після академічного навчання, відводиться на дослідження. З огляду на те, яка кількість наукових праць опублікована викладачами і в яких журналах, визначають якість викладачів університету, а значить й університету взагалі. Другий критерій визначення якості університету – успіхи випускників. Третій критерій – результати студентів під час складання тестів. Ми вже говорили, що атестаційні комісії проводять моніторинг кожного вищого навчального закладу майже кожен рік. І ці результати саме і лежать в основі визначення якості викладання за цим третім параметром.
— Чи є якісь особливості підготовки викладачів для шкіл Сполучених Штатів?
— Так, адже для Сполучених Штатів це питання номер один. З 50 штатів США в 28 штатах не вистачає вчителів, директорів, суперінтендантів (у нас це завідувач відділом освіти).
Рейтинги поділяють школи, коледжі США на групи по 25. Загальнонаціональний рейтинг дуже престижний. Коледж, у якому ми були, наприклад, входить в десятку кращих коледжів США. Якраз у цьому коледжі ми дізналися про те, що стандарт освітянської підготовки вчителів свій в кожному штаті, і в США відсутні загальнонаціональні програми підготовки вчителів та оцінки їх якості. Проте є загальнонаціональна акредитаційна комісія, яка має свої універсальні підходи для оцінки якості роботи усіх коледжів чи університетів. І це дає можливість розставити їх за якостю.
За рахунок федерального бюджету середня освіта покривається лише на 7%. Тобто федеральний уряд середні школи практично не фінансує. Фінансування освітянської діяльності на рівні середньої школи здійснюється за рахунок уряду штату.
— Чи повинен студент, крім диплому, мати ще якісь документи для того, щоб отримати право бути викладачем середньої школи?
— Коледж, у якому навчався студент, видає ліцензію на викладання на підставі документа, який коледж отримав від ради освіти штату. Університети теж готують викладачів, наприклад, у тому ж Мінеаполісі є приватний університет, де викладачів для школи готують не чотири роки, як у коледжі, а п’ять.
— Студенти здобувають ліцензію на викладання у процесі навчання?
– У кінці першого року студент складає перший іспит на право отримання ліцензії, у кінці другого року – наступний екзамен і так протягом усього навчання. Студенти повинні під час навчання пройти педагогічну практику. Перший раз вони її проходять на четвертому курсі, а якщо вони вирішили продовжувати навчатися далі, то і на п’ятому. Студенту четвертого курсу коледж цю практику не організовує. Студент повинен найнятися в будь-яку школу волонтером і допомагати викладачу. І повертається він з цієї практики з відгуком про якість його роботи від керівництва школи і конкретного викладача. Робота викладача, як керівника практики, не оплачується. Протягом перших чотирьох років навчання студенти повині відпрацювати волонтерами в школі не менше 300 годин. На п’ятому курсі формуються групи студентів по 9-12 чоловік і направляються в школу. Вчителі школи, які керують практикою п’ятикурсників, отримують відшкодування від коледжу за роботу по 150 доларів за одного студента. Цікаво, що кожні п’ять років викладач школи повинен пройти курс підвищення кваліфікації. Курс складається з 125 годин. Викладач повинен оплатити курс самостійно і прослухати його у вільний від роботи час. Тобто, якщо ти хочеш, щоб твоя ліцензія була продовжена, вкладай свої гроші, свій час, і продовжуй далі працювати.
— Чи важко випускнику американського університету знайти роботу?
— У нашому розумінні розподілу після закінчення університету в США не існує. Однак є служба, що займається проблемами працевлаштування студентів. Ми були в такому офісі, який займається працевлаштуванням, де і є декілька служб. Одна із цих служб займається зв’язками з приватними і державними організаціями, що є роботодавцями. В офісі є навіть спеціальні кімнати для бесіди представника фірми з випускником університету. Наявна також спеціальна зала, де знаходяться різні газети із повідомленнями про вакансії по всіх штатах і навіть в усьому світі. Існує також комп’ютерний зал, у якому є вихід на Інтернет та веб-сторінки всіх роботодавців, які зацікавлені в фахівцях. Повідомлення про можливість отримати роботу на деяких фірмах подається не лише для громадян США, але й для громадян інших країн. Є й такі повідомлення, де географія місць, з яких можуть подаватися ці заяви, обмежується тим чи іншим регіоном.
— Який відсоток випускників влаштовується на роботу з подачі університету, а який – самостійно? І чи повинні студенти звітувати перед університетом про своє працевлаштування?
— Ні, ніхто ні перед ким у цій справі не звітує, хоча, безумовно, усі університети дуже опікуються тим, щоб якомога більше їх випускників були працевлаштовані. Саме це і є одним із аспектів того рейтингу вищого навчального закладу, який приваблює майбутніх студентів до навчання в цьому університеті. Сприяє розподілу і працевлаштуванню також і Національна асоціація коледжів і працедавців, яка також займається розповсюдженням інформації про вакансії. Наприклад, один з приватних університетів Сан-Томас через своє бюро працевлаштування надає роботу 30-35% своїх студентів. З випускниками працюють цілий рік. Студенти інших років навчання теж можуть вільно зайти в цей офіс і отримати інформацію. Бюро працевлаштування має ще й таку мету, як навчити студента користуватися джерелами інформації про наявність роботи, засобами пошуку роботи. Із бюро передають інформацію до факультетів, до студентського бюро працевлаштування. Таке бюро студентського працевлаштування я бачив в університеті у Великобританії. А бюро працевлаштування університету Сан-Томас розсилає навіть листи батькам студентів з інформацією про роботу. У той час, коли студенти не дуже завантажені заняттями, це бюро проводить для них спеціальні лекції.
— Валентине Андрійовичу, цей ознайомлювальний візит, виходячи з кількості інформації, отриманої за два тижні, пройшов дуже конструктивно. Як би Ви резюмували свої враження?
— Основні принципи підходу до навчального процесу дуже подібні в них і в нас. Організація навчального процесу, роботи студентських груп, підготовки фахівців – це все дуже схоже. Є багато подібних аспектів і в побудові ієрархії вищої освіти, і в розробці концепції вищої освіти і навіть контролі-моніторингу за якістю навчального процесу. Але у нас своя дорога, у них – своя. У нас свої критерії, у них – свої, бюджет теж у кожного свій. Кожен в межах своїх можливостей вирішує питання і проблеми, що стоять перед університетською освітянською системою. Але розглядаючи одну та іншу системи, хочу сказати, що вони мають одну мету – надання якісних знань молодій людині. Хоча досягнення відбувається трохи різними засобами, все-таки методики застосування цих засобів дуже подібні. Це говорить про те, що не тільки рух електрона не залежить від кордонів, а й освітянські системи, за великим рахунком, у принциповому їх вираженні дуже схожі. Принципи накопичення знань та їх передачі в нашому людському середовищі зберігаються незалежно від нації, раси, політичних уподобань та економічних систем.
Хто не йде вперед – втрачає
Здається, що можна ще додати до слави й іміджу такого університету, як Одеський національний імені І. І. Мечникова. За 135 років свого існування він набув такої популярності у світі, що ніяких рекомендацій не потребує. І тому Указ Президента України про присвоєння університету звання «національний» було сприйнято одеською громадськістю не лише з вдячністю, але й з усвідомленням того, що цей державний акт є справедливим визнанням не тільки минулих заслуг, а й нинішніх зусиль колективу ВНЗ у його розвитку в нових соціально-економічних умовах.
Про сьогодення університету, його секрети виживання й здобутки, плани на майбутнє та проблеми національної освіти взагалі на сторінках тижневика «Освіта» розмірковує ректор університету, професор ВАЛЕНТИН АНДРІЙОВИЧ СМИНТИНА.
– Валентине Андрійовичу, запитань до Вас стільки, що для відповіді на них не вистачило б і доби. Тому зосереджусь на найсуттєвіших, властивих не лише Одеському національному університету.
У сучасному навчальному процесі вищої школи, на думку фахівців, найболючішою проблемою є відсутність стабільних і якісних підручників, написаних державною мовою. Як ви оцінюєте цю проблему особисто?
– Сказати, що такої проблеми у нас не існує, – було б нещиро. Вона існує, в освітній системі взагалі. І не тому, що справа пущена на самоплин. Проблема знаходиться під серйозним контролем знизу догори, аж до Міністерства освіти і науки включно. Підручники, які існували в нашій освітній системі, – це, як правило, результат наробок десятиріч, а то й століть.
Ви подивіться, які були свого часу підручники з математики, з української мови, з російської мови і літератури – це в середній школі. А візьміть вищу школу – десятиліттями користувалися підручниками з філософії, історії. Сьогодні ми можемо як завгодно ставитися до цієї історії, але ж підручники були написані кваліфіковано. Погляньмо на три томи з матаналізу. Це ж для нас, фізиків, була справжня Біблія. Та якої б галузі ми не торкнулися, всюди йшов природний відбір підручника.
Безумовно, без підручників говорити про освіту просто неможливо. І оскільки якісний підручник створюється не за одним присідом, у себе в університеті ми змушені частково користуватися тим запасом, який у нас є.
Разом з тим створюються і нові підручники, в тому числі й нашими університетськими авторами. Щороку ми видаємо близько 200 підручників, посібників, курсів лекцій, навчально-методичних розробок.
Зараз в університеті немає такої спеціальності, для якої не було б видано хоча б одного навчального посібника державною мовою. Ми орієнтуємось на те, щоб кожен лектор мав свій друкований навчальний посібник. Я вважаю, що не можна десятиріччями читати курс лекцій і не мати свого навчального посібника.
Що стосується державної мови, то це – першочергове завдання, яке є об’єктом нашої постійної турботи. Однак вирішення цієї проблеми – справа не одного дня. Інакше всі наші заходи були б імітацією серйозної роботи. І оскільки ми живемо не в світі ілюзій, то розуміємо, що лектору перейти відразу на українську мову, змінити термінологію свого курсу – проблематично.
До того ж оновлення курсу лекцій – робота не механічна. Очевидно, що доводиться переробляти курс лекцій в принципі і вводити все те сучасне, що відповідає сьогоденню. Але одна справа – написати, а інша справа – видати. Для цього необхідно мати і видавництво, і значні кошти. Проте в цьому плані останні чотири-п’ять років ми почуваємо себе досить комфортно, бо все, що подається у готовому вигляді, і особливо роботи, які отримують гриф міністерства, видається негайно. У нас на це вистачає коштів. Щороку ми друкуємо навчально-методичної продукції не менше, як на 300 – 400 тисяч гривень, і не маємо намірів знижувати оберти.
– Для наших часів за таких фінансових негараздів ці цифри дійсно вражають. В деяких вузах, щоб вийти з положення, використовують підручники, видані зарубіжними університетами. У вас це теж практикується?
– Я не хотів би, щоб склалося враження, нібито наш університет – окрема республіка, яка створила своє суспільство і своїми знаннями себе й забезпечує. Це зовсім не так. Наша наукова бібліотека, наші кафедри і фахівці інтенсивно працюють над українськими та міжнародними каталогами. Практично бібліотека є центром зв’язків із видавництвами як вітчизняними, так і інших держав, СНД в першу чергу. Ми замовляємо все, що наші завідувачі кафедр і декани вибирають. Ми закуповуємо літературу там і в тих, де краще, якісніше і дешевше. На оптових закупках ми добиваємось суттєвих знижок, інколи вони сягають 40 відсотків. Протягом останніх двох років за обсягом закупок ми перевищили найкращі показники будь-якого із 20 минулих років. І всі закупки здійснювалися за власні кошти.
Передплачуємо і реферативні журнали. Щоб здешевити цю проблему, зробили поки що невеликий комп’ютерний читальний зал, де можна вийти в різні каталоги бібліотек України, Росії та інших країн СНД, в європейські бібліотеки і престижні всесвітні каталоги. Це серйозна справа, і ми збираємося суттєво розширити ці можливості. Крім того, у нас є декілька угод з європейськими навчальними закладами про обміни підручниками, науковою літературою. Ми вже отримали близько півсотні тисяч примірників різних видань.
Надходженню літератури з-за кордону, особливо за такими спеціальностями, як економічні відносини, економічні теорії, єврознавство, міжнародні відносини, юридичні науки тощо, сприяє і наша участь в декількох програмах ТЕМПУС-ТАСІС, бюджети яких передбачають значні валютні суми на придбання літератури. Така література надходить до нашої бібліотеки вже понад 6 років, це дуже збагатило наш бібліотечний фонд.
– Підвищенню кваліфікації викладача, якості навчального процесу, окрім бібліотечних можливостей, як відомо, покликані сприяти і науково-методичні комісії. Яка їх роль в університеті сьогодні? І якою вона має бути?
– Я б сказав так: ця комісія повинна бути триєдина: і наукова, і навчально-методична, бо триєдиний навчальний процес. Така комісія у нас на кожному факультеті і в кожному інституті. Вона співпрацює із вченою радою факультету чи інституту – структурним підрозділом нашого університету. Крім того, ми маємо три навчально-наукових центри, розташовані за межами Одеси – в Миколаєві, Первомайську та Іллічівську, і навчально-консультативний центр в Херсоні. Там теж існують такі комісії. Вони контролюють якість лекційних матеріалів, якість навчального процесу, організацію навчального процесу. В їх функції входить також вивчення обґрунтованості змісту практичних і семінарських занять, методів подання матеріалів студентам тощо. Скажімо, підручники можна удосконалювати скільки завгодно, але разом із тим не можна не тримати руки на пульсі навчального процесу, тому що кожна кафедра пов’язана зі своєю спеціальністю, кожна спеціальність має свої особливості і навчального, і методичного, і наукового характеру. І все це повинно знаходитися в стадії постійної динаміки.
В університеті є аналогічна загальноуніверситетська комісія. Вона працює, дотримуючись схеми, якою керується державна інспекція закладів освіти міністерства.
– Якщо я Вас правильно зрозумів, свою бойову готовність Ви підтримуєте власними зусиллями, не очікуючи, коли зверху вам вкажуть на певні недоліки?
– Саме так. Образно кажучи, ці комісії – спосіб підтримання нормального тиску в судинах нашого освітянського організму.
– В університеті недавно створено філософський факультет і відкрите журналістське відділення на факультеті філологічному. Що спонукало вас до відкриття цих нових структур? Намагання підвищити рейтинг університету? І потім, ви вже готуєте спеціалістів з міжнародного туризму, міжнародної економіки, менеджменту, – яка ціна цих спеціальностей і спеціалізацій на фініші?
– Ціну в чому будемо виражати – в національній валюті чи в іноземній? (Посміхається) .
– В попиті на цих спеціалістів по закінченні університету. Ви ще не встигли їх випустити, як їх відразу перехопили будь-які структури, навіть комерційні? Оскільки це, мабуть, проблематично, то чим ви мотивуєте запуск у виробництво нових спеціальностей?
– Наскільки я пам’ятаю, Декларація прав людини і Конституція нашої держави говорять про те, що на першому плані мають бути потреби людини. Задоволення саме потреб людини – її духовного світу, її розуму, ї практичної діяльності є головною метою діяльності держави, суспільства, отже, й університету.
Як ми можемо собі уявити задоволення потреб особистості, якщо вона, приміром, хоче отримати філософську освіту, а немає де? Як можна отримати журналістську спеціальність, якщо історично таких фахівців на Півдні України не готував ніхто і ніколи?
Тому такі спеціальності були покликані самим життям. Це – з одного боку. З їншого боку, як собі можна уявити класичний університет, в якому не були б представлені класичні спеціальності? Ось які фактори визначили наші наміри і наші рішення. Для того, щоб забезпечити початок діяльності на цих відділеннях, ми мали достатньо спеціалістів. Звичайно, в процесі розвитку цих спеціальностей будуть удосконалюватися і наші фахівці, формуватиметься новий викладацький корпус.
Ви висловили сумнів стосовно потреби у фахівцях за новими спеціальностями. Дійсно, держава замовляє стільки фахівців, скільки їй необхідно. І це розумно, це нормальний бізнес. Але існує й інша ситуація, коли людина просто хоче бути освіченою, наприклад, у правовому полі. Вона ніде не збирається працювати юристом, або вже працює, але їй не вистачає юридичних знань, і вона хоче ці знання отримати. До того ж, ця людина у держави не просить: «Дайте мені робоче місце». Їй воно не потрібне, їй потрібні знання. То чому вона не може прийти до вищого навчального закладу і купити так потрібні їй знання за свої гроші? Хто може їй заборонити здійснити своє право на освіту?
Отже, очевидно, справа не лише в попиті на конкретного спеціаліста. Ми, звичайно, за те, щоб у нас був гарантований покупець – держава, це оптовий споживач. Однак, ми добре пам’ятаємо ті часи – самі пройшли через це, – коли за бортом університету залишалися дві третини абітурієнтів. Скільки сліз, зруйнованих доль, хворих батьків! Так що – будемо продовжувати цю гру, мотивуючи тим, що державі стільки фахівців не потрібно? А чому не поставити питання інакше: державі потрібен максимально освічений народ чи їй потрібен народ, освічений лише настільки, наскільки вона замовить спеціалістів?
– Питання, дійсно, неоднозначне.
– І тому я повністю підтримую Міністерство освіти і науки, яке реалізувало декілька послідовних кроків з метою реформування цієї жорсткої і – не побоюсь цього слова – жорстокої системи відбору, давши можливість кожному, хто бажає, отримати такий фах, який був би і до душі. Ось чим ми керувалися, приймаючи рішення стосовно відкриття нових спеціальностей чи факультетів.
– Освіта на комерційних засадах чи комерційні вищі навчальні заклади Вас як ректора державного університету ніяк не шокують? До речі, навіть в освітянських колах можна почути, що деякі комерційні вищі навчальні заклади дискредитують саму ідею вищої освіти – своєю недосконалістю і низькою компетентністю викладацького складу.
– Таке запитання має під собою певне підґрунтя. Справді, чи необхідно створювати таку кількість комерційних вищих навчальних закладів? Над цим замислюємось і ми, ректори державних університетів.
Було б логічним усі потреби населення в освіті задовольняти на базі державних вищих навчальних закладів, в тому числі й на комерційній основі. Тобто, надати можливість державним навчальним закладам набирати понад обов’язковий план стільки комерційних студентів, скільком вони можуть гарантувати якісні освітянські послуги. Як на мене, поява вищих навчальних закладів комерційного характеру – це природна відповідь суспільства на потреби людей у вищій освіті, які держава в цей момент задовольнити не може. Комерційні вищі навчальні заклади створюються в правовому полі, згідно з чинним законодавством нашої держави. В основі своїй це ніщо інше як мале комерціне підприємство. І тому стосунки між викладачами і студентами тут теж будуються на комерційній основі. І це нормально, бо в них статут такий, затверджений, до речі, державними органами.
Але природно постає питання: а в чому ми зацікавлені, в якому напрямку освіти: через комерційні чи через державні навчальні заклади?
Як і всі інші ректори, я цікавлюся пресою і бачу, яким чином іноді закликають абітурієнтів. Між іншим, це стосується не тільки комерційних навчальних закладів.
Часто читаємо: «У нас програми із Сорбонни, ми навчаємо за планами Кембріджу, у нас із Оксфорда матеріали і підручники». Із Прінстона теж вистригли якісь програми з того чи іншого курсу. Запросили професора? Дуже добре! Хто ж ставить під сумнів такі видатні авторитети в Європі, у світі? Але ці навчальні заклади в Європі чи в Америці готують фахівців для свого суспільства, орієнтованих певним чином під їхній менталітет, під їхні моральні цінності, національні і народні традиції, усталені протягом тисячоліть. А для якої держави за їхніми програмами готують фахівців в Україні?
– Валентине Андрійовичу, ви порушили дуже серйозне питання – про моральну, духовну, етичну політику, без якої немислима сама ідея незалежності. Мабуть, нам не байдуже, як підготовлений у нас фахівець ставиться до нашої держави, сприймає її ідеологію.
– Звичайно. Користуючись традиційними поняттями, ми маємо на увазі світогляд і моральні чинники, те, що визначає патріотизм. Але я не виступаю за ізольованість від навколишнього світу. Та це й неможливо у наш час. Ми охоче використовуємо в нашому університеті позитивний досвід вищої школи зарубіжжя. У нас щороку 10 – 15 викладачів із західних університетів читають лекції за нашими запрошеннями. Ми відкриті для співпраці. Але коли деякі закордонні спеціалісти спробували нав’язати нам свою навчальну програму з економічних спеціальностей, наші фахівці відстояли в дискусії свою власну програму, орієнтовану на український ринок, на наші соціальні перспективи.
– Ви щойно сказали, що запрошуєте для читання лекцій зарубіжних спеціалістів, зрозуміло, найавторитетніших у своїй галузі. Цей принцип діє і стосовно наших вітчизняних фахівців – викладачів інших університетів України?
– Це дуже актуальна проблема. Діючі при міністерстві фахові комісії при визначенні вимог до кадрового складу і особливо їх статусу створюють дивні колізії, що мало відповідають сучасним умовам міждержавних зв’язків та й вимогам українського суспільства до освіти в цілому.
Що я маю на увазі? Візьміть аерокосмічну сферу. Ви чули коли-небудь, щоб у когось виникав сумнів, чи достатньо висококваліфікованими фахівцями укомплектовані структури, що мають відношення до виробництва аерокосмічної техніки? На шпальтах газет, в електронних ЗМІ не зустрінете питань і сумнівів щодо підготовки в гірничодобувній промисловості. В той же час викладання окремих суспільних чи гуманітарних дисциплін у ВНЗ чомусь викликає надто високу стурбованість у деяких посадових осіб. Фаховою комісією нагромаджується стільки заборонних чинників, через які жоден університет не може використати в найкращих намірах науковий потенціал інших закладів. Тому, виходячи з наявного положення, якщо університет за певною спеціальністю укомплектований викладачами з науковими ступенями на 75 відсотків, він вважається кадрово забезпеченим. І нікого не цікавить при цьому, який рівень кваліфікації, наприклад, у доцента, який за 10 років не спромігся надрукувати жодної наукової роботи в престижному журналі. Головне, щоб у ВНЗ обов’язково була його трудова книжка. За таких обставин наші університети не можуть запросити ні академіка, ні член-кореспондента НАНУ, ні видатного професора, які могли б прочитати спецкурс, що став би подією не лише для наших студентів, але й для викладачів. Те ж саме стосується і зарубіжних викладачів.
Між тим, у Лейденському університеті, наприклад, кафедра славістики, окрім завідуючого, має 2-3 штатних викладачі на повну ставку, інші запрошуються спеціально для читання окремих курсів – із Роттердама, Амстердама, інших міст європейських держав. Це узвичаєна практика.
А чому б у нас Донецькому університету не запросити професора із Львова, а Одесі – професора із Харкова чи навпаки?
Я б охоче запросив доктора Бордзаніні із Больцано, який блискуче читає лекції в університетах Рима і Салерно, чи професора д’Аміко із римського університету, який не менш блискуче читає спецкурси. Зрозуміло, їх трудові книжки не будуть у відділі кадрів нашого університету. Тому фахова рада, незважаючи на європейський авторитет цих учених, у разі їх запрошення вважатиме, що спеціальність в університеті кадрово не забезпечена. Мабуть, навпаки, фахова рада має сприяти залученню в університети найкращих спеціалістів – вітчизняних чи зарубіжних. Хіба це не в інтересах нашої освіти, а в кінцевому результаті – і нашої держави? Тому я повторюсь: національна система освіти в Україні не може успішно розвиватися, не будучи інтегрованою в загальноєвропейську освітню систему. І сприяти цьому мають не тільки наше розуміння державних інтересів, але й нормативні положення і рішення.
– Як я зрозумів, Ви критично ставитесь до зарубіжних навчальних програм. А в такому випадку читання лекцій іноземними професорами не вимагає від нашої студентської аудиторії певної адаптації?
– Звичайно, до сучасного інформаційного потоку слід підходити аналітично. Не з точки зору заборони, а з точки зору творчого сприйняття чи переробки цієї інформації, яка має бути акліматизованою під наші умови. Звичайно, це меншою мірою стосується природничих наук, проте гуманітарні вимагають у слухачів попередньої підготовки.
Не випадково ми в нашому університеті за допомогою декількох західноєвропейських університетів відкрили таку спеціалізацію, як «єврознавство». До оволодіння нею залучені студенти-міжнародники, юристи і історики. Три аспекти представлені в цих спеціалізованих курсах. Їх проходять студенти на завершальному етапі навчання в університеті. Ці курси стосуються інституту соціальних наук, історичного й економіко-правового факультетів.
Особливо критично мають сприймати європейський досвід наші суспільні науки. І це умотивовано історично. Адже у нас зовсім інші початкові умови розвитку нашої держави, ніж ті, з яких починали європейські країни.
– Валентине Андрійовичу, як ректор, Ви переконані, що всі ваші факультети стовідсотково укомплектовані викладачами, здатними не тільки адекватно сприймати нестримний потік новітньої інформації, але й оперативно і аналітично використовувати її в своїх курсах з нових спеціальностей і спеціалізацій? І чи не забагато у вас на деяких гуманітарних факультетах доцентів, які, за вашими словами, за 10 років не спромоглися надрукувати жодної наукової роботи в престижному журналі? Відразу скажу: на цих факультетах є унікальні фахівці, яких я щиро поважаю.
– Те, про що я говорив попередньо, свого роду резюме тих дискусій і обговорень, що вирують в університеті на всіх факультетах без винятку.
Проілюструю свою позицію стосовно кадрів на конкретному прикладі – філологічному факультеті, відносно якого у вас, як мені відомо, найкращі почуття. Не приховую, факультет не наймолодший за середнім віком викладачів у нашому університеті. Дійсно, там є надзвичайно поважні за віком професори. Разом з тим ви правильно зазначили, що це фахівці дуже високого рівня, і користуються вони високим авторитетом, зокрема, у студентів.
А тепер подивимося, як ці фахівці акомулюються до сьогодення. Знову ж таки, візьму філфак. За останні 5-6 років на філологічному факультеті відкрито спеціальності «болгарська мова і література», «прикладна лінгвістика», «журналістика», «видавнича справа і редагування». Пристосувались вони до нових вимог чи не пристосувались? Вік на їхній менталітет і сприйняття сьогодення вплинув негативно чи позитивно? З моєї точки зору, позитивно.
Інтенсивність захистів кандидатських дисертацій на цьому факультеті – одна з найвищих в університеті. Про що це говорить? Про те, що поєднання молодості і високого професійно зрілого досвіду дає оптимальний результат.
– Мабуть, що так. І Ваша думка буде ще переконливішою, якщо якість цих дисертацій буде безумовно високою.
– Нарікань поки що немає. І я дуже задоволений, що на чолі таких колективів стоять метри, які не втрачають зв’язків з молодим поколінням і допомагають колегам швидше й інтенсивніше опановувати нові наукові напрями.
– Днями я ознайомився в університетській газеті з Вашими спогадами про поїздку до Америки у складі делегації для вивчення досвіду тамтешніх університетів і звернув увагу, що Ви прискіпливо аналізуєте джерела фінансування американських університетів.
Ми – не Америка, і навряд чи в найближчі 10 років прийде якийсь одесит, випускник нашого університету, і скаже: «Пане Сминтина, візьміть чек на 10 мільйонів гривень і використайте їх на ваш розсуд на користь університету». Чи є у нас структури, з якими Ви вже сьогодні можете співпрацювати, щоб отримати відчутну фінансову підтримку?
– Я б сказав так: на сьогоднішній день говорити про меценатів для нашої освіти, очевидно, нереально. Це можливо за умов добре розвиненої економіки, коли підприємства, зокрема приватні, матимуть великі прибутки. Тільки з великих прибутків можна частково спонсорувати гуманітарну сферу.
Зараз треба вкладати гроші у розвиток промисловості та інших галузей економіки – це найкращий спосіб зробити країну економічно самодостатньою, тому що найголовнішим джерелом фінансування освіти був і завжди залишатиметься державний бюджет. Інша справа, якщо ми говоритимемо виключно про вищі навчальні заклади. Завдяки правильній і виваженій політиці нашого міністерства, яка враховує нинішні обставини, вищі навчальні заклади отримали можливість заробляти гроші. У минулому році були навіть спроби зняти верхню межу ліцензованого обсягу набору комерційних студентів. Це правильний крок, але його, мабуть, треба ще ретельніше узгодити з правовими і фінансовими нормами, що існують в законодавстві стосовно вищої школи. Доведеться відрегулювати нюанси оподаткування, бо ті гроші, які будуть зароблені понад ліцензованим обсягом, розглядатимуться як прибуток, а з прибутку треба платити відповідні податки.
Отже, якщо говорити про фінансування вищої школи з урахуванням бюджетних проблем держави, то слід визнати, що реальним шляхом виходу із скрутного становища на цьому етапі може бути «комерційна освіта». Це освітянські послуги. Є навіть Постанова Кабінету Міністрів із додатком, де розписане все, що можуть робити вищі навчальні заклади за гроші, саме в розрізі цього переліку ми і працюємо.
Але щоб цих грошей було достатньо, кожен вищий навчальний заклад повинен розробити свою чи користуватися стандартною системою заробляння грошей. Що я маю на увазі?
В 1996 році, коли у нас виникло катастрофічне положення з виплатою заробітної платні, ми пішли по такому шляху: університет створив розгалужену освітянську структуру. Одеса – місто велике, але тут уже майже 20 вищих навчальних закладів. Незважаючи на те, що конкурси у нас при вступі традиційно великі, все одно контингент бажаючих навчатися в Одесі обмежений.
У пошуках виходу із зачарованого кола ми проаналізували контингент студентів і побачили, що за останні чотири-п’ять років, тобто, коли погіршився матеріальний стан населення, із села і навколишніх міст до нас стало їхати менше дітей. Ми підрахували, що перебування дитини в Одесі, якщо вона вчиться навіть на державній формі навчання і живе в гуртожитку, обходиться її батькам десь приблизно в 650 – 700 умовних одиниць на рік. Це при тому, що дитина нібито знаходиться на безоплатній формі навчання.
Насправді сім’я продовжує нести витрати, і досить значні. Це наштовхнуло нас на думку перенести наші навчальні центри у міста, що знаходяться неподалік Одеси. І ми створили таке намисто довкола Одеси: це місто ІОжний, Теплодар, Білгород-Дністровський і найближчий до нас Іллічівськ. У цих навчальних структурах навчаються студенти університетського коледжу. Це дало суттєвий приріст нашому бюджету.
Там, на місцях, ми готуємо молодших спеціалістів, які через 3 роки зможуть працювати, не полишаючи своїх сіл чи районних центрів.
Як з’ясувалося, в таких спеціалістах зацікавлені районні центри. У свою чергу сім’ї мають суттєву економію, бо хоча навчання їхніх дітей платне, це їм обходиться дешевше, аніж посилати дитину до Одеси. Та й з моральної точки зору переваги такого варіанта безперечні: адже підлітки знаходяться під постійним наглядом батьків, що важливо в умовах сучасної міської цивілізації.
Є ще одна і досить суттєва перевага нашого варіанта. Як відомо, властивість мегаполісів така, що все, що вони схопили, вони вже ніколи не віддають. Тобто, сільська дівчина чи хлопець, підготовлені у міському навчальному закладі, як правило, назад у село не повертаються. А це значить, що ми, несподівано для самих себе, почали вирішувати і проблему більш рівномірного розподілу трудових та інтелектуальних ресурсів, хоча 6 на рівні нашої Одеської області. Молодь, залишаючись в своїх селах, згодом одружується. Народжується нове покоління, і хочеться сподіватися, що таким чином змінюватиметься на краще і демографічна ситуація.
Разом з тим хотів би застерегти, що наша експериментальна схема аж ніяк не змінює традиційної схеми вищої освіти і не конкурує з нею.
За межами Одеси ми створили навчальні підрозділи, які зараз динамічно розвиваються. У Миколаєві ми маємо навчально-науковий центр, у якому навчається майже 2000 студентів, у Первомайському центрі навчається понад 500 студентів, а в Іллічівську кількість студентів за два роки вже перевищила 250 чоловік.
Так що з 1995 до 2000 року наші заходи суттєво збільшили наш університетський бюджет. Звичайно, ми можемо зараз вирішувати дуже серйозні проблеми і проекти в університеті. Перш за все, за два роки ми провели комп’ютеризацію університету. Якщо в 1998 році у нас було 220 комп’ютерів, то на грудень 2000 ї кількість сягнула 550, тобто усі підрозділи забезпечені необхідним обсягом комп’ютерного часу, і процес продовжується.
– Скажіть, а лабораторії природничих факультетів, науково-дослідні лабораторії чи підрозділи зараз якось окупають себе?
– На жаль, дуже слабо причина цього всім відома. В основному науку врятовує державне фінансування – в нашому університеті це до 2 млн. гривень на рік. Виконання робіт за госпугодами дає трохи більше 500 тисяч грн. за рік. Ми розуміємо, що це дуже мало, і вживаємо досить енергійних заходів для покращання положення на рівні взаємодії з обласною адміністрацією, з керівництвом міста, безпосередньо з товаровиробниками, підприємствами. Але процес іде надзвичайно повільно. Причина в тому, що підприємства зараз якщо і мають кошти, то вкладають їх в самих себе.
Наука у нас в університеті утрималася на тому рівні, на якому вона перебувала до початку усіх цих кризових явищ, завдяки перш за все наявності комерційних коштів в університеті. За останні роки ми вклали в науку майже 3 мільйони гривень, в основному на компенсацію заборгованості по заробітній платні. Ці гроші нам ніхто не повернув, та ми й не вимагаємо. Добре, що наші науковці не вціліли, добре, що наші лабораторії продовжують працювати. Однак деяке скорочення мало місце. В таких умовах це теж зрозуміти можна.
Але зараз ми завершуємо розробку нової стратегії і принципів наукової роботи університеті, і можна сподіватися на позитивні зрушення.
– Дякую вам за ґрунтовні відповіді. Добра і щастя колективу університету.
Розмову вів Микола Щербань,
«Освіта», 2001, № 28-29