8 вересня ректор нашого університету В. А. Сминтина зустрів свій перший ювілей – 50-річчя від дня народження. Напередодні цієї події редактор газети «Одеський університет» зустрівся з ювіляром.

– Валентине Андрійовичу, теза про те, що ювілей – пора підбиття підсумків певного життєвого етапу, стала вже традиційною. Як почуваєтесь напередодні ювілею, чи не вбереглись і Ви від спокуси в ці дні озирнутись на пройдений шлях?

– Я кожен рік святкую свій день народження. І якщо дасть Бог, і цей день народження пройде нормально, то він, я так думаю, у своєму банальному сенсі мало чим буде відрізнятись від всіх інших. Я не надавав би йому якогось надто особливого значення. З іншого боку, у мене немає нині відчуття, що треба підбивати якісь підсумки. Натомість є відчуття динаміки, руху, розвитку. Університет перебуває в пошуку, в такому ж стані перебуває і держава. Багато чого зроблено, є чимало втрачених можливостей, хочеться щоб у майбутньому університет мав більш значні досягнення, ніж ми маємо нині.

Якщо ж звертатись до подій порівняно недавніх, то велика значна справа, яку ми зробили разом з колективом університету, – це створення мережі підрозділів Одеського державного університету. Не лише в нашому місті, але і в інших містах півдня України. З’явилось навіть таке визначення, як інтелектуальна експансія Одеського університету. Вона триває і нині. Ця експансія – в гарному розумінні цього слова – наш відгук на потребу дня. Багато хто з навколишніх, хоч і не дуже віддалених від Одеси місць, нині не має змоги їхати сюди на навчання. Тому ми самі приходимо до них, відкриваючи підрозділи ОДУ на місцях. Такі центри вже працюють в Миколаєві, Первомайську, Очакові; з цього року ми почали свою роботу і в Херсоні.

Другим важливим досягненням колективу, стало те, що ми досить оперативно відгукнулись на зміну попиту на освітянському ринку. У нас з’явилось багато нових спеціальностей, які відповідають бажанням абітурієнтів. За останні кілька років їх постало більше десятка. Це такі як облік і аудит, менеджмент зовнішньоекономічних відносин, економічні теорії, міжнародні економічні відносини, мікробіологія, філософія, болгарська мова і література, археологія та низка інших.

– Поява нових спеціальностей відбилась і на кількості студентів, що навчаються в ОДУ?

– Давайте подивимось. За три роки кількість студентів в Одеському державному університеті збільшилась з 9,5 до більш ніж 13,5 тисяч студентів. Більше того, в цьому році порівняно з минулим роком ми збільшили ліцензовану чисельність студентів на 300 осіб. І разом з тим конкурс до Одеського університету щороку зростає. Ось зараз ми вийшли на середній конкурс по університету – понад 2,3 заяви на одне бюджетне місце. Такого конкурсу ми не мали навіть в ті «щасливі», як то кажуть, роки. Я хочу підкреслити, що високі конкурси не випадковість. На сьогодні дуже талановито працює команда деканів, директорів інститутів, проректорів – це злагоджений колектив, у якому всі розуміють одне одного з півслова. Велику увагу в останні роки також приділяємо цілеспрямованій рекламній кампанії, яка відпрацьована вже багато в чому за професійними законами цієї справи.

– Я знаю, що серйозна робота проводиться працівниками університету в школах, серед майбутніх абітурієнтів.

– Перша середня школа, яка пов’язала своє життя з Одеським державним університетом, а Одеський університет пов’язав з цією школою своє майбутнє – Рішельєвський ліцей. І мені здається, що щасливі обидва учасники цього, якщо можна так сказати, альянсу.

З’явились гімназії Одеського університету, з’явились договори з іншими ліцеями, наприклад, Приморський ліцей, Українська гімназія, ліцей міста Білгорода-Дністровського, ліцей міста Южного, школи Іллічівська, ліцей Очакова – все це структури Одеського державного університету.

– Один з іноземних гостей назвав наш університет «імперією, у якій ніколи не заходить сонце». Попри певну гіперболічність образу, Одеський університет справді вагома науково-навчальна одиниця на терені цілої України і не лише її. Яким Ви бачите магістральний шлях подальшого його розвитку?

– Поняття розвиток треба стратифікувати, тобто розділити на певні сфери: адміністративну, інтелектуальну, наукову і так далі.

Що стосується фінансової сфери, то тут розвиток пов’язаний з усе більшою економічною самостійністю Одеського держуніверситету. І ознаки здобуття цієї економічної незалежності виявляються, надто цього року, досить відчутно. Впорядкувавши нашу фінансову систему і керування фінансами в університеті, вийшли на те, що за вересень, жовтень 1996 року закриваємо повністю бюджетну заборгованість нашими коштами і починаємо компенсувати заборгованість за листопад 1996 року. Поточні ж виплати проводяться вчасно. Що стосується утримання нашого університету, то серйозним досягненням вважаю те, що нам вдалось зупинити руйнування будівель. Усі об’єкти, які перебували в близькому до катастрофи стані ми врятували, зараз іде нормальне поточне впорядкування. І ми вже дійшли до такої «розкоші», як заміна підлоги на одному з поверхів гуманітарного корпусу. Три роки тому я собі навіть уявити цього не міг. Ми відремонтували сім поточних аудиторій в тому ж корпусі. Це колосальна робота. Не кажучи вже про те, що ті дахи, які протягом останніх двадцяти років текли, на сьогодні всі відремонтовані.

Що стосується інтелектуальної сфери, безумовно, найважливішим завданням на перспективу залишиться работа над підвищенням якості викладацького складу, тобто збільшення питомої ваги викладачів з науковими ступенями. Цього року ми зробили суттєвий крок уперед. Але мене дуже турбує середній вік докторів наук. Тобто у підготовці молодих докторів наук є певні проблеми. Їх треба вирішувати, і ми в цьому році починаємо серйозну роботу над вказаною проблемою. Разом з тим в Одеському університеті щорічно 8-10 науковців захищають докторські дисертації.

Так що і певні досягнення, і великі резерви розвитку Одеського університету є і ми будемо все робити, аби цей розвиток не призупинявся.

– Валентине Андрійовичу, Одеський університет нині налагодив досить широкі зарубіжні зв’язки. До нас приїздить дуже багато гостей, ми здійснюємо цілу низку спільних проектів. Шлях ОДУ до повноправного членства в європейській та світовій університетській сім’ї – це цілеспрямована позиція керівництва чи в чомусь спонтанний процес?

– Що стосується міжнародного співробітництва, то, я гадаю, в ньому взагалі спонтанні речі відбуваються дуже рідко. Повинен сказати: все, що відбувається в Одеському університеті в цій сфері, – це події, які добре продумуються і заздалегідь готуються найсерйознішим чином. Ми не можемо уявити наш університет поза світовою спільнотою університетів. ОДУ – один з провідних класичних європейських університетів за своєю структурою, за рівнем підготовки фахівців. Це не наші твердження – це визнання європейської спільноти освітян. Одеський університет було запрошено і до Європейської асоціації університетів (1991 р.), і до Світової асоціації університетів (1995 р.). Я хочу підкреслити, що університет не звертався з проханням про вступ, його було запрошено самими цими інституціями.

Комісія з вищої освіти Європейського парламенту запросила ОДУ до участі в розробці критеріїв взаємного визнання документів про вищу освіту в Європі, і наш представник працював майже рік над цією розробкою. Нам намагаються доручити проведення деяких європейських міжнародних акцій на базі університету, але з відомих причин ми поки що не відчуваємо себе організаційно готовими бути гарантами будь-якої акції через два роки – зазвичай саме такий термін підготовки подібних акцій. Щоправда одна справа нам по силах. Це міжнародна школа із сенсорів. Ми щороку готуємо і проводимо ці заходи.

Переконаний, що з покращанням економічної ситуації в нашій державі нам вдасться здійснити ще чимало цікавих міжнародних проектів.

– Академік, професор Валентин Андрійович Сминтина сьогодні не лише господар одного з найбільших університетів України, але й знаний науковець. Як вдається поєднувати адміністративну та наукову роботу? Чи не заважають одна одній?

– По-перше, давайте визначимось: академік Академії наук вищої школи. Що стосується наукової діяльності, я на адміністративні посади прийшов з наукової сфери. А оскільки моя наукова робота була тісно пов’язана з європейською науковою спільнотою, то мені не важко було здійснювати свої адміністративні обов’язки.

Рік призначення на посаду ректора і наступний після нього були найменш плідні в моїй науковій біографії. Але десь з 1997 року почала відновлюватись активність в науковій роботі.

Попри те, за цей час була підготовлена перша докторська дисертація за моєю участю як наукового консультанта. Десь невдовзі, сподіваюсь, з’явиться і друга. Все це певний підсумок діяльності колективу лабораторії і моєї зокрема.

– І насамкінець розкажіть, будь ласка, про себе – за межами університету. Чим захоплюєтесь y вільний час?

– Захоплень у мене багато, часу мало. Я дуже люблю море. Я люблю його в будь-яку погоду. Я люблю перебувати в ньому і біля нього. Я люблю запах моря. Люблю його кольори. І коли в моєму розпорядженні з’явилась службова машина, я навмисне змінив маршрут так, щоб тридцять секунд машина йшла вздовж моря. І коли їду на роботу, я його бачу. Це дає мені не лише насолоду, але й заряд на цілий день.

Я люблю музику. Люблю добру, лагідну музику. Щоб вона торкалась струн душі. Коли мені погано, я навіть починаю наспівувати. Це такий невеличкий секрет. Очевидно, наспівування є певним самозахистом з допомогою музики.

Мені подобаєтсья живопис, але я дилетант. Я не можу пояснити, чому мені якась картина подобається, а інша – ні. Можливо, з фахівцем ми принципово розійдемося в оцінках. Але я отримую задоволення від спостерігання – ні, не галереії. В галереї я дуже швидко втомлююсь, і мені далі стає не цікаво. Але спостерігання декількох картин, які привернули мою увагу, дає мені насолоду.

Я люблю читати. Колись, в дитинстві, я захоплювався фантастикою, зараз мені подобаються глибокі аналітичні роботи. Коли є серйозна думка, яка протягом всього твору розвивається, я із задоволенням читаю. Якщо книжка мені не подобається, я кидаю її з десятої сторінки. Але якщо я захопився книгою, то це вже стає небезпечним. Досить ввечері почати читати таку книгу і вже буду читати її, поки не закінчу. Я повинен одразу отримати все від неї, потім вважаю себе вільним.

– Валентине Андрійовичу, дякую Вам за розмову. Від себе особисто та від колективу газети «Одеський університет» щиро вітаю Вас з п’ятидесятиріччям і бажаю нових успіхів на всіх шляхах, які оберете в житті.

Розмову вів Тарас Федюк

«Одеський університет», 1998, № 7