– Валентине Андрійовичу, навіть серед досвідчених і сучасно мислячих освітян можна почути різкі думки стосовно значення Болонського процесу для України. Як Ви особисто оцінюєте цю ситуацію?
– Думки, дійсно, різні. Дехто говорить навіть про зазіхання на національні особливості нашої системи освіти. Ніхто ні на що не зазіхає. На програму курсів, на навчальний план Болонська конвенція ніяк не розповсюджується, вона нічого такого не вимагає. Кожен вільний працювати, як йому заманеться. І подивіться: наші західні колеги підписали і ввійшли в Болонську конвенцію. Але хіба це змінило систему їх освіти? Ні! Дійсно, в майбутньому це приведе до уніфікації і навчальних планів, і навчальних програм, але це не означає обов’язкової уніфікації документації.
– Судячи з усього, найболючішою для нашої вищої школи залишається проблема працевлаштування випускників вітчизняних освітніх закладів. Кажуть так: оскільки роботи в Україні немає, молоді спеціалісти їдуть за кордон. І це привід для багатьох спитати: для кого ми готуємо цих спеціалістів – для Європи чи Америки? З іншого боку, Європа каже: процес має бути вільним. В Європі визнають нормальним міграцію викладачів і студентів. То, може, й справді ця занепокоєність небезпідставна?
– Давайте ми подивимося з іншого боку на цю проблему. Міграція футболістів по світу з команди до команди, з країни до країни – це нормальний процес? Потім велосипедисти поїхали, тенісисти поїхали, нормально? Ніхто поки не заперечує. А міграція такої робочої сили, як моряки? Це когось турбує? А чому не може працювати в лабораторії десь в Європі і реалізувати свій талант наш аспірант чи молодий кандидат наук? На цю проблему можна дивитися і з точки зору глобалізації, і з точки зору національних особливостей та інтересів. З точки зору національних інтересів цей процес нібито негативний, бо вважають, що він вимиває національні кадри, послаблює потенціал національної освіти. А те, що ця частина потенціалу не знаходить роботи у своїй країні, мало кого турбує. Чому треба ставити перепони до реалізації специфічних особливостей мозку тієї чи іншої людини там, де для цього створені умови? Якщо до проблеми підійти з точки зору глобалізації, глобальних процесів, то знову ж таки: наш випускник винайшов новий тип двигуна чи зробив винахід нового типу літака і цим скористається усе людство. Хіба в такому разі хтось втрачає? Реалізована ідея стає здобутком усієї земної цивілізації. Це ж нормально, коли інтелектуальний потенціал мігрує по планеті і займає ті місця, які в цей час сприяють найбільш ефективному використанню творчих можливостей спеціаліста. Інша справа, що кожна держава повинна завчасно подбати про те, щоб винахід, зроблений громадянином України, залишався інтелектуальною власністю держави, бо реалізований патент зміцнює національну економіку.
– Глобалізація несе нашій економіці і системі управління чимало сюрпризів, і до цього, мабуть, усім слід бути готовими. Але Вам не здається, що ментально ми ще не доросли до новітніх принципів як глобальної економіки, так і глобальної освіти. Чи не такий чорт страшний, як його малюють?
– Що стосується новітніх принципів освіти, то я думаю: добре, що за цим словом нічого новітнього не стоїть. Основний принцип в навчанні – передача знань від вчителя до учнів. Цей принцип залишається незмінним протягом тисячоліття, і ця добра консервативність якраз і забезпечує стабільність у сфері освіти, і не лише зберігає, а й передає надбання цивілізації від покоління до покоління.
Що стосується нашої ментальності. Якщо говорити про ментальність інтелігенції і інтелект України, то наша держава – одна з найбільш інтелектуально розвинених частин людства на планеті. І до усіх особливостей сучасного світу ми вже доросли. І все розуміємо, і на всьому знаємося. Єдине, чого нам не вистачає – пристойних економічних умов, якщо ці економічні трансформації в державі найближчим часом забезпечать правильне фінансування системи освіти і науки, то Україна зробить могутній поступ вперед. Я в цьому абсолютно переконаний.
«Освіта», 2004, № 11